Я не знаю що саме має статися, щоб російськомоний українець чи українка перейшли на українську. Напевно, в кожного можуть бути свої причини. А для когось це може бути взагалі не важливо впродовж всього життя.
В мене була причина. В 1999 році я приїхав до Києва на навчання з шахтарських містечок Луганської області, почув живу українську і засоромився, що не знаю її і не говорю нею.
Сказав собі, що настане момент, коли українська мова стане мовою мого спілкування. І він настав.
В 2003 році прокинувся вранці, виглянув з вікна свого гуртожитку, порадів сонячним променям і подзвонив батькам, щоб сповістити, що від сьогодні говоритиму з ними українською. Потім зробив дзвінок своїй майбутній дружині. Відтоді говорю рідною мовою.
Я просто вважав, що не може бути України без української мови, а тому вирішив, що для того, щоб вона була, нею мають говорити мої діти, а значить і я, бо, з великою ймовірністю, вони будуть такими ж, як і їх батьки.
Сьогодні в нас з Мариною троє дітей. Я з тимчасово окупованої території Луганської області, дружина - з Севастополя. Наші діти говорять українською.
Це той мінімум, який ми могли зробити разом для того, щоб української стало більше.
І ми щасливі від того і вам бажаємо щастя!